Олександр Олесь
(Олександр Кандиба)
1878–1944

Вибрані поезії


Олександр Олесь

1905
Серце моє — клітка

1906
Продавай чужинцю хату

1907
Не беріть із зеленого лугу верби
Везли їх, зранених в борні з солдатами

1908
Яка краса: відродження країни!
Прокляття, розпач і ганьба!
Тіні
Ллється море, плеще в берег
І ви покинули...
Колись здавався ти мені орлом підтятим
Не зашумлять столітні верби
В країні мертвій і безплодній
На чужині
Народ, як мертвий, спить без снів
Долини сплять, а я на горах
Над тріщиною
Даремно все... і голос єсть, і кобзу маю
Щоденно ворони летять

1909
Ми останні вже весла ламали

1916
Не ніч-страховище лякає
Хай літають вітри, хай сміються громи
Із панських прихвоснів-рабів
Гриміть, потоки, летіть по горах
Чом ти між нами, чом не на ниві

1922
В. Самійленкові

Дату не позначено
Фіалки сліпий продає

* * *

Серце моє — клітка,
А пісні — пташки,
Що об неї б'ються
І на волю рвуться
В небо, в сяйво дня.

Хочеш — нахилися
До грудей моїх,—
Скільки там літає,
Скільки там співає
Голосних пташок.

Серце моє — клітка,
А пісні — пташки,
Кров'ю їх кормлю я,
Слізьми їх пою я,
Кожну пташку так.

Хочеш слухать пісню?!
Випускаю пташку,
Розчиняю дверця...
Чуєш сльози серця
З кров'ю пополам?!

1905 р.

* * *

Продавай чужинцю хату,
І вітряк, і двір...
Сам іди кудись на страту
В проклятий Сибір...

Хай прощаються і плачуть
Дітоньки малі,
Бо вони вже не побачать
Рідної землі.

Як сховаєш ти в могилу
Жінку і діток,
Сам ти прийдеш через силу
В рідний свій куток.

Станеш ти, на кий схилившись,
Глянеш на свій двір
І, невтішними залившись,
Проклянеш Сибір.
1906 р.

* * *

Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів'яне вона від жаги і журби
По зеленому лузі в пустелі,..
І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона засумує в долині
І засохне в воді від палкої жаги
І нудьги по далекій вершині.
1907 р.

* * *

Везли їх, зранених в борні з солдатами,
Везли їх, стомлених в тюрмі за ґратами,
Везли, щоб там, в краях холодних,
Згноїти велетнів народних,
Крилаті іскри потушить
І знов дурити і душить.
В сльозах затриманих, з палкими муками,
Вони прощалися з полями, з луками,
Навік прощались з краєм рідним,
З своїм сліпцем — народом бідним,
Неслись в чужинну сторону
І мов лягали у труну.
І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння,—
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
«А що, голубчику, попавсь».
1907 р.

* * *

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла,—
І ось,— дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.
Так спить орел,— і враз, розкривши очі,
Угледе світ, красу і простір голубий,
І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче
Про вільний льот орлів, про ранок золотий.
Так море іноді всю ніч дрімає,
І нагло хвилями, як крилами, заб'є,
І дивним жемчугом, і барвами заграє,
І очі всесвіту до себе прикує.
Летить воно, хвилюється і ллється,
В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,
І щастям все життя йому в той мент здається,
І все в путі йому і годе, і щастить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І де взялись ці хвилі сніжно-білі,
Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,
З яких ясних країн чайки ці налетіли,
Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..
Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
Коли іде борьба за волю, за життя,
Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу
І сонця жданого блискуче вороття.
1908 р.

* * *

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім'я,
Всесвітнім соромом покритись
І, не соромлячись, дивитись,-
Це дійсність, сон? - Не знаю я..

О краю рабський, скільки сліз
Було в мені...! ласк, і втіхи...
Які чудовні трави-ліки
Для ран твоїх в собі я ніс ...

Ти п'яний спав... А я горів,
Душа ставала крем'яною,
І не слова тепер спокою,
А іскри креше з неї гнів.

І їх, як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
І, може, ти в пекельних муках
Згадаєш згублене ім'я.

1908 р.


ТІНІ

Куди піти,
Куди втекти
Від голосу страшного?
Тікаю я
В ліси, в поля,—
І не втечу від нього.
Біжу, а він
Гуде, як дзвін,
На смерть немов,
Все — бев та бов...
Коли ж стомлюсь,
Спочить спинюсь,
Бринять слова,
І хтось співа:
«Ой не стій,
Сину мій,
Не топчи хоругов...
Тут лилась моя кров,
Тут я ранений впав,
Як про тебе я дбав...
Ти забув...
Ти не був...
Ти ховавсь по житах,
По хлівах, по хатах.
Ти, як злодій, ховавсь,
Ти хотів і боявсь...»
І я з місця знімусь
І вперед понесусь,
А зо мною врівні
Щось летить і співає мені:
«Ой синочку, порадничку,
Ой де ж ти був, мій зрадничку,
Як в бік мене улучено,
Як в'язаної, і мучено,
І топтано, і палено,
І глиною привалено.
Чому не йшов хоч віченьки
Закрить мені для ніченьки...»
І я кричу
І знов лечу,—
Де люди, де огні,
І легшає мені.
...На досвітках прядуть,
Скрипки ведуть,
Баси гудуть,
Нічого їм не чуть...
«Нічого вам не чуть?» —
Питаюся у їх.
В одмову крик і сміх.
Я згодом обійдусь
І з ними сам сміюсь...
І в шумі чую знов:
 «Ой не смійсь, сину мій,
Ще сміяться рано,
Ще димить моя кров,
Ще ятряться рани.
Ой постій,
Сину мій!..»
І я криком кричу
І із хати лечу,
А зо мною врівні
Щось біжить і співає мені...

1908 р.

* * *

Ллється море, плеще в берег,
Б'ється в сірі скелі,
Мов з кайданів хоче вийти
На степи веселі.
Ой і ми на волю рвались,
В сірі скелі били...
Море, море! Глянь,— усюди
Наших хвиль могили...

1908 р.


І ВИ ПОКИНУЛИ

І ви покинули... і ви пішли...
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли...
Цигани ви,
Цигани ви!..
А там, в землі, який там скарб лежав
 І скільки струн в собі ховав...
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!..
Не варті ви,
Не варті ви...
І часом чує ліс в тиші нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється...
«О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?..»
1908 г

* * *

Колись здавався ти мені орлом підтятим
І в полі кинутим в агонії сконать...
Очима стежиш ти за ворогом проклятим,
Що хтів тебе ногою розтоптать.

Ти гнівом дишеш і гориш, а не конаєш...
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,
Одним крилом граків ти відбиваєш
І сам лежиш на зламанім крилі...

Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,
Що ліг в степу на камені спочить...
Ти важко спиш і марищ боєм щасним,
А ворог твій вже травами сичить...

Тебе взяли... Кати твої ламають руки,
Зривають твій мушкет з могучого плеча»,
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,—
Його рука не випусте меча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Народе мій! І ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
О орле мій, мій велетню крилатий,
О лицар мій, покараний за сон!..

Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!.

І що орел, коли його орлина зграя
Не рве з землі в блакить ясного дня,
І що за лицар ти з усмішкою льокая,
Без гордих дум, без честі і ім'я?!

1908 р.

* * *

Не зашумлять столітні верби,
           Не зашумлять...
Не зацвітуть пожовклі луки,
          Не зацвітуть.
Не вернем ми літа дитячі
          Повік, повік...
Не підем ми волошки рвати
          Ніколи вже.
На призьбі ти сидиш совою
           І серце рвеш,
А я іду в крові і ранах,
            Сліпий іду...
Дурна надія мене тернами
            Кудись веде.

1908 р.

* * *

В країні мертвій і безплодній,
В країні зради і пітьми,
Забутий богом і людьми,
Сумує жертвеник народний.

Травою слід заріс до нього,
Віки вогонь вже не горить,
І ладан вгору не курить,
І перед ним нема нікого.

Де ж ви сей час страшний вмирання?
Чому молитись не йдете
І жертв богам не кладете,
І не шепочете благання?

Чи в вас в пітьмі посліпли очі,
І ви не бачите мети,
Чи сил немає в вас іти,
Чи жити з вас ніхто не хоче?

Вам чути хід кінця страшного?
Ось він іде, біжить, біжить...
Востаннє,— жертвеник дрижить-
Впаде! Впаде! Скоріш до нього!

1908 р.

НА ЧУЖИНІ

Пісня
Ой чого ти, тополенько,
                Не цвітеш,
Чом пожовклу головоньку
               Хилиш-гнеш?
      Чом з вітрами-парубками
               Не шумиш?
      А змучена-засмучена,
      Мов з нелюбим заручена,
               Все мовчиш?
Тільки часом до хмароньки
               Скажеш ти:
«Ой хмаронько, ой чаронько,
               Не лети.
       Зірви з мене це листячко,
      Це листячко-намистечко
               Без краси,
      У рідную родиноньку,
      На милую Вкраїноньку
              Віднеси».
1908 р.

* * *

Народ, як мертвий, спить без снів,
А я на лірі граю
І вас, нудьгуючих панів,
Піснями розважаю.

Ганьба мені, ганьба мені!
Замовкніть, срібні струни,
Бо цілий край кона в багні,
І скрізь мерці і труни.

Ні! Хочу ліру я розбить,
Узяти сурму мідну
І нею з гір мерців будить
І Україну бідну.

Лишу я співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.
1908 р.

* * *

Долини сплять, а я на горах
Один на цілу ніч стою,
Шукаю в небі, в добрих зорях
Зорю недобрую свою.
Шукаю я, щоб їй віддати
Назад усі дари її,
І тут на горах заридати
І сльози виплакать свої.
1908 р.


НАД ТРІЩИНОЮ

Чого могла ти так боліти,
Від чого серце билось так,
Що розірвалися граніти
І залишивсь навіки знак.
Куди потоки сліз лила ти,
Об що ти билася грудьми?..
Чолом тобі, о земле-мати,
Уклін мій, страднице, прийми.
1908 р. Крим. Гори.

* * *

Даремно все... і голос єсть, і кобзу маю,
Рука ж моя не хилиться до струн...
Про що тобі, мій краю, заспіваю,
Про що тобі заграю серед трун?..

В які слова вложу свою журбу безкраю,
І як підкажуть їх могили і хрести?..
О мертвий мій, о мій цвинтарю-краю! —
Коли ж труну свою розіб'єш ти?..

І як би голосно про тебе заспівав я,
Коли б єдиний рух рукою ти зробив...
Коли б прокляв віки свого безслав'я,
Зневажив би недолюдків, рабів.

І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,
В моїх піснях заграє дзвін мечів...
І ледве ти ім'я своє згадаєш,—
В побідний гімн обернеться мій спів...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сиджу один... журюсь самотньо на руїні,
Співаю щось помалу і без слів...
Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні
Серед могил і зламаних хрестів...
1908 р.

* * *

Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
            «Там спалили,
            Там убили,
            Там піймали,
            Там забрали,
            Посадили,
            Осліпили
            І згноїли...
            Кра-кра-кра!

В хаті холод,
В шлунку голод...
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати і
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирав під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи... кра-кра-кра!

Що ж ви дивитеся? — Плачте».
— Чорні ворони,— не крячте...
Ми оглухли,— ми глухі...
«Як же стали ви такі?»

Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили...

 День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєш,— божевільні,—
Чи в неволі ми, чи вільні...

Раз ми вільні,— нащо військо?
«Що в кишені?» «Як назвисько?»
А не вільні,— чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?

Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися...

«Кра-кра,— вільні! Кра-кра,— вільні!
Божевільні, божевільні...»
1908р.

* * *

Ми останні вже весла ламали,
І далекі були береги...
А над нами мушкети ближчали,
І сміялися з нас вороги

А між ними усе свої люди,
Все сусіди, свати, земляки,
Все Степани, Івани, Іуди,
Єнки, Овські, Уки... Павуки.

Нашу чайку розбили бескети,
Переможно плили вороги,
А над нами блищали мушкети
І зникали навік береги.
1909 р.

* * *

Не ніч-страховище лякає,
А чим зустрінем світлий день...
В порожніх душах в вас немає
Ні слів, ні квітів, ні пісень.

Ах, нащо співи, привітання,
Коли б було в нас каяття,
І гнів, і сором, і бажання
Ясного, вільного життя.

Коли б ми обрії широкі
Життя нового обняли
І з пущ, з ярів лю'дські потоки
На гори, вгору повели!
1916 р.

* * *

Хай літають вітри, хай сміються громи,—
Ми не звернем з своєї дороги,
Ми розіб'єм вітри молодими грудьми,
Грім заглушать пісні перемоги.

Тільки той досягає мети, хто іде,
Тільки той, хто горить, не згорає,
Стеле килим для нього життя молоде,
Смерть вінок йому вічний сплітає.

Вище ж прапор ясний! Більше віри в борні,
Глибше сумніви, стогоии, сльози:
Пролітає життя на крилатім коні,
Розкидає квітки по дорозі.

* * *

Із панських прихвоснів-рабів
Ми людьми з прізвищами стали
І вголос прізвища сказали
Під зле сичання ворогів.

З своїх подертих сорочок
Ми прапор в темну ніч пошили
І кров'ю власною скропили
При тихім сяєві свічок.

Ми йдем до кращого життя,
Нам мрія шлях квітками вслала,
Однаково: потала так потала!
Але назад немає вороття...

* * *

Гриміть, потоки, летіть по горах,
Несіть долинам пісні весняні,
Будіть тривогу в німих просторах,
П'яніть тверезих, потоки п'янії
Щоб зашуміли ліси зелені,
Щоб налетіли вітри шалені,
Щоб завернули волю зрадливу
На наше поле, на нашу ниву.

* * *

Чом ти між нами, чом не на ниві,
Де твої сестри-волошки цвітуть,
Там, де воркують колосся щасливі,
Там, де джмелі під квітками гудуть?

Вернешся ти — і тебе не пізнають:
Личко зів'яло... на віях роса...
«Де ти, о сестро, блукала,— спитають,—'
Де твоя, сестро, змарніла краса?»

В відповідь ти тільки глянеш з журбою,
Схилиш голівку свою до землі...
Стануть волошки в сльозах над тобою,
З жахом одскочать од тебе джмелі.

1916 р.

В. Самійленкові

Скільки пісень нам співець проспівав,
Скільки нам кинув під ноги
Маків червоних і білих купав!
Тих, що в полях і на багнах зривав,
Тільки б заслати дороги...
 

Вдень і вночі ми по вулиці йшли,
Весело ловлячи звуки,
Що ж ми співцеві натомість дали?
Може, вінок ми за пісню сплели?
Може, ми стиснули руки?!

Ні, ми занадто убогі й малі,
Щоб кобзаря зрозуміти...
Стогоном був він німої землі,
Сльози і кров він носив у полі,
Кидав же перли і квіти.       

Ані робітництва, ні панства,—
Маленькі дрібні куркулі...
На смітник цього громадянства 
Він викинув перли свої.

Давно їх вони позбирали
І чванились навіть разком,
Хоч би вони словом згадали
Того, хто лишивсь жебраком.

1922 р.


* * *

Фіалки сліпий продає:
«Візьміть хоч за хліба кавалок!..»
Ах, серце розбите моє —
Теж повне пахучих фіалок.
Вони не почули благань,
Не кинули хліба сліпому...
О серце розквітле, зів'янь:
Фіалок не треба нікому!..

джерело: Твори. Вид-во ЦК ЛКСМУ
"МОЛОДЬ", Київ, 1971


Поезія. Зміст
Тарас Шевченко  Леся Українка  Володимир Самійленко
Віктор Баранов   Тарас Мельничук   Леонід Терехович

Вишиванка з колекції Світлани Ткаченко
DeluXe Host